Дума про літак

Кость Бондаренко З моменту, коли було сказано ці слова, пройшло півтора десятки років. І якщо би мені зараз довелося спілкуватися з паном послом, я би запропонував йому іншу метафору, яка би характеризувала сучасну Україну.
Уявіть собі літак, при будівництві якого використано фюзеляж від Боїнга і двигун від Ту-134. При цьому літак явно зібрано з двох частин, які склепано абияк. Команда літака пересварена між собою і лише страх перед командиром утримує їх у більшій-меншій дисципліні.
Найбільші суперечки викликає питання не куди летіти, а якою мовою подавати команди. Кількість провідників, стюардів та стюардес перевищує всі можливі норми. Пасажирам продають квитки не у касі, а безпосередньо біля трапу і навіть в салоні.
При цьому ніхто нікому не гарантує ні комфорт, ні збереження багажу. Щоправда, безпосередньо в салоні відбувається торгівля місцями – без контролю екіпажу і без всякої логіки: кожне місце продано по кілька разів, все це викликає хаос та сварки.
Баки літака – майже порожні, але це мало кого обходить. Диспетчери плюнули на спроби якось вплинути на процес і зайнялися іншими літаками. Командир не знає, куди летіти – тим більше, що на сході – гроза, на заході – штормове попередження.
Але летіти треба. Літак ніяк не може піднятися у повітря вже понад двадцять років – команди змінюють одна одну, але це мало на що впливає.
Колишня команда літака окупувала зльотну смугу і розмахує прапорами та транспарантами, вимагаючи одного – допустити їх у кабіну пілота (у більшості з них спеціальної підготовки немає, що, зрештою, їх мало обходить – у тих, хто зараз перебуває в кабіні, цієї підготовки також немає).
Одну із бортпровідниць закрили у туалеті – щоби не заважала своїми порадами. Ті, хто мітингують біля шасі літака, намагаються перегукуватися з нею через ілюмінатор.
Поруч йдуть на зліт і посадку іноземні літаки. В принципі, пасажирам нашого літака пропонують купити квитки на інші рейси – що вони і роблять, втомившись чекати, коли злетить їх літак.
Капітану та команді пропонують підписатися під міжнародними зобов’язаннями, приєднатися до конвенцій – і тоді літак і заправлять, і вкажуть правильний маршрут.
Та ще й допоможуть відремонтувати (хоча скептики кажуть, що ремонтувати нічого – треба міняти і літак, і шукати абсолютно нову команду – бо ті, що стоять під шасі з прапорами та транспарантами так само не здатні керувати літаком).
Серед пасажирів вже поширюються нездорові розмови. Хтось пропонує дружно звернутися до «Аерофлоту» і пересісти на його літаки. Хтось говорить про необхідність пристати на умови «Люфтганзи» і підписати з нею контракт.
І одні, і інші переконують один одного в тому, що ці шляхи – згубні для літака, бо жодній кампанії цей літак не потрібен і його розберуть на металолом.
Найбільш гарячі голови пропонували розділити літак на два невеличких літаки або на десяток зовсім дрібних вертольотів — і вибиратися з цього аеродрому поодинці в різних напрямках.
Колись під літаком проходив шланг, через який заправлялися інші літаки. І це давало нашому літаку великі преференції – ми могли час від часу наїзжати своїми шасі на шланг і перекривати доступ пального.
Зрештою, керівництву аеропорту це набридло і вони почали прокладати інші шланги. Тим більше, що шланг під нашим літаком протерся і продірявився.
Тоді наша команда літака почала пропонувати іншим авіакомпаніям за будь-яку ціну спільно відремонтувати шланг і знизити ціни на пальне.
Єдине, чим могла втішати себе команда нашого літака, так це те, що літак був настільки смішний, а пасажири – настільки дивакуваті та бідні, що жодним терористам у світі не спало б і на думку захоплювати цей літак і брати пасажирів у заручники. Бо інакше би весь світ сміявся б над цими терористами.
А довкола аеродрому стояли поля, де звичайні люди мовчки дивилися на команду літака і на людей, що копошилися біля шасі з прапорами та гаслами. Спершу дивилися з зацікавленням, потім – з надією (може, все-таки злетить?).
Почали робити ставки – хто кого? Потім – зі злістю. А далі махнули рукою і почали дивитися як на місцевих божевільних. Ні команда, ні її опоненти, ні пасажири людей більше не цікавили. У них була своя робота.
Єдине, що турбувало віднині людей – це те, що під літаком і під зльотною смугою було так багато землі, яку можна було використати під картоплю та помідори. А вона даремно простоювала і пропадала.
Тим більше, що надворі стояла весна. А в звичайних людей не було ні бажання, ні грошей, аби летіти чи то на Захід, чи на Схід.
Їм треба було думати про те, чим прокормити дітей наступної зими. На відміну від тих, хто був у літаку та довкола нього, вони мусіли думати про майбутнє, бо у літаку час зупинився разом із іншими приладами – включно з компасом.
Кость Бондаренко